«Долі її героїнь народжені з суто повсякденного життя, а не з милих серцю втішних кіномрій». Так писали про Русланова рівно 35 років тому, у листопаді 1986 року, в журналі «Радянський екран». І не брехали: зовсім не схожою на зірку актрисі на роду було написано грати «простих жінок» - хатніх робітниць, колгоспниць... Інша річ, що вона все одно бачила в них дуже складних людських істот, що з величезною майстерністю і передавала на екрані.
Самим своїм прізвищем Русланова була зобов'язана виконавиці народних пісень («Валянки, валянки») Лідії Русланової. У жодній спорідненості з нею вона не перебувала. Просто виросла у дитбудинку у Богодухові (Харківська обл.), не маючи уявлення про батьків, та інспектор охрестила її на честь співачки. По-батькові Іванівна теж взяли зі стелі, а день народження дівчинка обрала собі сама, керуючись дитячою логікою: 5 грудня відзначали День сталінської Конституції, і він був вихідним, до того ж у календарі була гарна картинка з кульками.
Дитячих будинків вона змінила багато. Вивчилася на маляра-штукатура. А потім узяла та й подала документи до Харківського театрального інституту. «Чому? Та тому що математику погано знала! - жартувала вона потім в інтерв'ю. Невдовзі вирішила переїхати до Москви, де вступила до Щукінського училища. До училища добирали лише хлопчиків, але абітурієнтка з українською говіркою сподобалася одній викладачці, і та наполягла, щоб Ніну прийняли за «чоловічою» квотою.
У викладачки було око-алмаз: із Русланової виросла чудова актриса. Перша ж її роль у кіно була головною, у самої Кіри Муратової і в парі з самим Володимиром Висоцьким (щоправда, тоді, 1967-го, для Муратової це був перший великий фільм, та й Висоцький ще не став суперзіркою). «Короткі зустрічі» у 60-ті одразу лягли на полицю. Їхнє тріумфальне повернення в кінотеатри відбулося в розбудову - і це збіглося з часом, коли кар'єра Русланової досягла піку.
Перша ж роль Русланової стала головною - у «Коротких зустрічах» молода актриса зіграла наївну дівчину, закохану в героя Володимира Висоцького. Фото: Кадр із фільму
Вона, звичайно, багато знімалася у 70-ті та на початку 80-х. Тут і всенародно улюблений серіал " Тіні зникають опівдні ", де вона зіграла заступницю бідноти Марію Воронову, і забійний "Циган", де вона з'явилася в образі відірви на прізвисько Катька-Аеропорт, і мелодрами різного калібру на кшталт "Валентина та Валентини" Зимової вишні». І ще безліч комедій – «Афоня» Георгія Данелії, «Будьте моїм чоловіком» Алли Сурікової. І все ж таки зеніту, як уже було сказано, вона досягла в середині 80-х. На екрани з невеликим інтервалом вийшли фільми з дуже різними, але незабутніми акторськими роботами. Крім "Коротких зустрічей" - "Мій друг Іван Лапшин", "Знак біди", "Завтра була війна", "Собаче серце".
У наступні три десятиліття Ніні Іванівні щастило з ролями набагато менше. Вона з'являлася в серіалах на кшталт «Татчиних доньок» та в комедіях на кшталт «Про що говорять чоловіки». Свою останню роль вона відіграла 2014-го у «Вії». Згодом здоров'я активно працювати вже не дозволяло.
2015-го її дочка Олеся говорила в інтерв'ю: «Зараз, на жаль, вона чахне, бо немає роботи, бо довго хворіє. Дивитись на те, як мама повільно згасає, мені важко. Звичайно, якби я мав можливість і гроші, я знімала б кіно. Не важливо, яке головне, що у всіх фільмах грала б моя мама... Щоб вона працювала, щоб жила...»
Актриса завжди створювала неймовірно живі образи - такі, як у комедії «Афоня» (у кадрі з Леонідом Куравльовим та Євгеном Леоновим). Фото: Кадр із фільму
ДУЖЕ ОСОБИСТЕ
Про дитбудинку дитинство Ніна Іванівна згадувати не любила. Вона не довіряла сентиментальним шоу-програмам, присвяченим щасливому здобуттю родичів, типу « Жди меня ». Кілька років тому в одній із таких передач з'явилися нібито її рідні (по батькові) сестри – Людмила, Юліана та Олена Антоненко. З ними Русланова так і не зустрілася – за словами сестер, цього не хотіла сама Ніна Іванівна.
З першим чоловіком вона познайомилася, будучи студенткою, – Геннадій Рудаков навчався у МДУ на фізматі. Шлюб, у якому народилася Олеся, протримався 7 років. З другим чоловіком, звукооператором Рафкатом Габітовим, вона жила на два міста: вона – у Москві, він – у Пітері.
Ніна Іванівна давно не давала інтерв'ю, пояснюючи це тим, що перенесла два інсульти, а потім – операцію на серці. Вона не знімалася, не грала на сцені, лише зрідка з'являлася в ток-шоу - "трохи підзаробити на ліки". Коли почалася пандемія, Ніна Іванівна пішла на сувору самоізоляцію, зрідка її відвідували дочка та 12-річний онук Костя.
Про причини смерті актриси її дочка пише емоційно, досить прозоро натякаючи на те, що шанс врятувати Ніну Іванівну все ж таки був: «25 жовтня ми прийшли до Січенівської лікарні своїми ногами, платили за палату понад 3,5 тисячі у перерахунку на гривні на добу... На 4-й день у мами, за словами лікарів, впав гемоглобін, її перевели в реанімацію, влили 2 літри крові, що призвело до обширного інфаркту. Потім у неї знайшли поліп, не чекаючи на гістологію, його видалили. Мама залишалася у реанімації. Я возила ліки, яких немає у лікарні, та й в аптеках важко знайти. Діставала через знайомих. У неї розвинулася лікарняна пневмонія. КТ не показало нічого, окрім бронхіту. Через 5 днів після операції мені повідомили, що має ковід. Її перевезли на простий швидкій до 4-ї лікарні. Там ми благали, щоб її поклали у реанімацію. Вмовили насилу. У понеділок її перевели до відділення. Щодня їй було погано, по 2 години ми не могли знайти лікарів. Я говорила з мамою, паралельно дзвонила татові, він дзвонив головним лікарям Сеченівки – тільки після цього приходили. Ми благали повернути маму до реанімації. Позавчора мамі стало погано, до 9-ї ранку її таки перевели в реанімацію. О 6-й вечора мама померла...»