Правила жизни Леси Украинки
Всегда быть оптимистом
Она прожила жизнь, полную страданий и боли, как физической, так и душевной. Но вот что удивительно: ее творчество пропитано оптимизмом и верой в светлое будущее как для себя лично, так и для всего народа. Леся Украинка никогда и никому не жаловалась, о ее горестях знали только белые листы бумаги. Да и они, верно, знали далеко не все. Многие из стихов Леси Украинки называют гимнами силе человеческого духа и мужества.
Туберкулез костей, которым болела поэтесса, и сегодня считается тяжелой болезнью, а тогда и вовсе был неизлечимым. Леся Украинка понимала, что ей отведен короткий срок, поэтому пыталась успеть написать как-можно больше. Она постоянно повышала свой интеллектуальный уровень, знала десять иностранных языков.
Contra spem spero
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Бож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може квіти зійдуть, і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! — Геть думи сумні!
Служить своей земле
100 лет назад поэтесса писала об украинской земле, о народе и о светлом будущем, которое обязательно ждет страну. Кто бы мог тогда подумать, что оно так и не наступило. Леся Украинка всегда называла себя дочкой украинского народа и несмотря на возможность переехать в другую страну, так этого и не сделала. Украину писательница покидала только когда ездила на лечение.
Еще с детства она задумывалась над ролью, которая ей предначертана в судьбе Украины. "Або погибель, або перемога —Сі дві дороги перед нами стане...Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане" - кажется, что эти строки написаны в наше время и олицетворяют проблемы, перед которыми Украина столкнулась сегодня.
Леся Украинка не могла сама взять в руки меч и бороться с врагами, но вдохновляла на это других.
"І все-таки до тебе думка лине..."
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
Любить - значить видеть свое счастье в счастье другого человека
26-летняя Леся Украинка познакомилась с лидером социал-демократического движения Сергеем Мержинским в 1897 году в Ялте. Он был старше всего на один год. Молодые люди сразу же понравились друг-другу и подружились. Но писательница видела в Мержинском не просто друга. Она влюбилась и пронесла любовь к нему через всю свою жизнь. Сергей и Лариса (настоящее имя писательницы) болели туберкулезом, поэтому всячески поддерживали друг друга. Безусловно, Сергей по-своему любил девушку, но не так, как ей бы хотелось.
В 1901 году здоровье Мержиского резко ухудшилось, тогда как Леся Украинка, наоборот, стала чувствовать себя лучше. Она поехала в Минск присматривать за смертельно больным любимым. Ни уговоры друзей, ни мольба матери не могли повлиять на ее решение. Два с половиной месяца она сидела над кроватью Сергея и... писала прощальные письма другой женщине от его имени. Сложно представить, что в тот момент чувствовала девушка - боль, обиду, отчаянье? Но она не подала виду. Ее собственное счастье заключалось в счастью любимого. И если он хочет написать письмо женщине, которую любил - так тому и быть. Леся Украинка понимала, что Сергей никогда не любил ее так, как она его. Но после смерти Мержинского писательница надела траур и уже больше никогда не снимала черную одежду.
Лист до Мержинського
"Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди".
ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ
Стихи Леси Украинки, которые помогут выстоять в сложные времена
"Як дитиною, бувало..."
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
"Що, болить?" – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма, –
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
